Розділ «Аксіоми недоведених традицій (Післямова автора)»

Такими на той час народами були войовничі германці. Війна готів із слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалась поперемінне то тим, то тим. І хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь цієї релігії стала зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій Європі місце під сонцем.

Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто ідеологія, за постулатами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, хоч би чого вона коштувала, — з прийняттям же хреста опір не міг не послабитись, особливо в перші століття тріумфу християнства. Володарів тепер давав бог, а рабство на землі гарантувало страждальцям царство небесне.

Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь, а потім зіставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.

На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», наприклад, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, якщо навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань, навіть свідомих підробок.

Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путівником пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все що завгодно, тільки не зібрання інформації, — археологи знайшли найбільші міста Стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни — «Іліади» й «Одіссеї» — Генріх Шліман відкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці в воду: «Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів»[87]. Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли й нібито після розпаду його держави.

Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації прибирають імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну чи духовну залежність (при цьому брались імена поневолювачів).

Ім'я людини в старовину було не простою формальністю, а символом і присвяченням тому чи тому богові-покровителю. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає Юрів), і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючості й т. д.

Щось подібне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, в VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а простий люд, мабуть, і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Йордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Гермнаріх — ім'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу видають свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер — Велімир і т. д.

Висновок тут напрошується подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи єдиновірцями готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів при ідентифікації.

В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.

Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонавернені готи — бургунди, франки, арморікани та алани, керовані Сангібаном — були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира та Велімира вбачати колишніх слов'ян, які билися на боці своїх кревних родичів? І чи не родичі їм усі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за ісландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (поморяни?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?

Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його діями і, якщо зрадить, — покарати»[88].

Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силоміць примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? А чи не швидше — рабами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, це вірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. У своїй «Хроніці» Фома Архідиякон каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Панонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, тим часом як вони насправді є слов'яни.

Для поясненая нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує; всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше — Гунігардом. Чи не тут слід шукати розгадку остроготів?

Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...»[89]. А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: «Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, — назвав готів «скіфським плем'ям».

Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, «до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса»[90]. Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій[91]. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути «бич божий» од «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони — мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.