Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Як не личить слузі чужого мені господаря казати такі слова, так не личить і мені слухати їх.

Євнух почав з усіх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нічого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не між поганцями-язичниками, й що господь бог тільки вітає такі кроки... Ввечері Годой довго думав, розповісти про все Орестові чи ні. Але паннонський жупан смачно спав після ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринів з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромів та божих соборів. І, як він і передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В одній невеликій церкві, зовсім порожній і напівтемній, Годечан нарешті спитав:

— А що для того треба, щоб стати... ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повільно підніс угору ліву руку. На пухкому мізинці в нього сяяв чималий золотий перстень із тьмяним- смарагдовим камінцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тільки мечем і в одвертому герці.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й від нього запахло нудними парфумами:

— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно діє тихо. Місяць і два... За сей час устигнеш далеко від'їхати... Аж до богоспасенного царя-городу... Я дам тобі сто літрів золота.

— Ні! — відрубав Годой і пішов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домі.

Та від євнуха було вже не так просто відчепитися. Він усю дорогу торочив Годоєві те саме, нарешті сказав:

— Добре, коли не маєш хоті сам... Ми прислемо іншого. Згоден єси?

— Кого? — сіпнувся луганський князь.

— Нашу людину. — Тоді подумав мить і додав: — Ти її знаєш. Вікілла, гунський тлумач наш.

Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тісних критих ношах, які плавко гойдалися в руках чотирьох маврів. Євнух уже пошкодував, що відкрився дикому скіфові, та до вух йому долинуло зовсім несподіване:

— Зараз... ні.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пізніше?

— Коли ж? — спитав він спраглими вустами.

— Не раніш, як я сповню свою службу сла.

— Добре, архонте, добре, — прошепотів євнух і радо засовався на подушках сидіння.