Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Євнух так і сказав Годоєві:

— Не зміг єси й увидіти все ліпство хоромів нашого святого імператора, архонте?

— А так, — погодився Годой.

— То ходім, я тобі все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столиці світу...

Він водив його по царі-городі, вірніше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, і євнух усе показував і про все розповідав архонтові з далекої варварської країни.

— Вельми добрий єси, келіоте, — розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися біля палацу, відведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очі долу, відповів:

— Християни смо, архонте. Господь бог заповів нам бути з одверзтим серцем до ближнього.

Наступного дня євнух повів Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Він мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блідістю на його виду. Коли підійшли до величезного золотого іконостаса в одній з великих світлиць, Годой став і не міг зрушити з місця. Відусіль на нього дивилися суворі й лагідні водночас очі святих подвижників, і великомучеників, й архангелів, і Діви Марії, й самого Ісуса в усіх видах — і малятком на руках матері, й юнаком коло білих, мов сніг, овечат, і старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихід з божого храму, й у колі апостолів, і розп'яття, й воскресіння з мертвих. І все те в золоті й сріблі, в незвичайної краси мереживі, й усе сяє незліченними барвами самоцвітів. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихітне, безпомічне, а в очах світиться недитяча мудрість. І надто ж оті пальчики, які стулилися в знакові святої трійці. Годечана так вразили ті ніжні й мудрі пальці, що його, людину, яка на своєму віку перебачила й вогонь, і воду, й тисячі смертей, і сама завдавала іншим людям смерть, і не десятьом, — його раптом пойняло приємним морозом, і з очей мимохіть побігли гарячі сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косаків, стояв і плакав, і сам того не помічав навіть. І тихо проказував молитву, яка допіру народилася в його серці.

— Хвала тобі, боже, що я-м увірував у тебе... Хвала, що ти є на небі!.. Хвала тобі, що-с пустив мене в свій город, священний Константинополь...

Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумів слова палкої молитви дикого скіфа. Він проказав:

— Усе те міг би-с бачити щодня, архонте...

— Як? У нашій землі, келіоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душі й боїмося перехреститися на людях — засміють...

— Дикість, архонте, велія дикість…

Вони пішли далі, й у якійсь іншій світлиці, де були виставлені різні золоті чаші та келихи, здоблені й смарагдом, і кривавцем, і всяким іншим камінням, євнух знову сказав:

— Таке багатство міг би-с мати й ти, архонте...

— Як? — повторив те саме Годой і сумно глянув у жовтавий жіночий вид євнуха. Той неспокійно відвів погляд і проказав:

— Для сього досить стати ромеєм...

— Що?

— Чув єси, архонте, — мовив євнух і вже не відвів погляду, витримав до кінця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечері, Годой холодно й стримано нагадав: