Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

— Я-а? — Годой мимовільно лапнувся за оселедець, який висів з-під сивої смушевої шапки. — Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зітхнув:

— Тебе.

Се не дуже в'язалося з усім тим, що останнім часом виникло між Великим князем київським і Годечаном. Вже понад рік між ними точилася суперечка. Сі незгоди ховались корінням у давні часи їхньої молодості, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальніше, ніж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарешті пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город відколи наполягає — Гатило ж нічого виразного ні старому патріархові, ні теперішньому Флавіану не відповів. Дійшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з піхов меч і замахнувся. Коли б і Годой витяг меча — невідомо, чим би все скінчилось.

— Підеш ти, княже.

Мовби між ними нічого й не сталося.

— Ти й... Орест. Якраз обоє рябоє. Вішайте на себе всі хрести, які лиш маєте, й гайда.

В останніх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посміхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нічого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

— Русичу!

Звідкись одгукнувся бас:

— Га-а...

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

— Пиши! — наказав Великий князь, і той дістав з княжої полотки тетрамен і пергамени й став навпочіпки коло Гатилового стільця.

— По-якому?

— По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттіла, володар усіх земель і язиків...»

Годой стояв і слухав, як Гатило перелічує свої землі, й йому було прикро, що саме він мусив узавтра їхати з сим до грецького імператора. Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...

Й те, що він побачив у Візантії, вразило його, хоч відчуття роздвоєності не полишало ні на мить, скільки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, і навіть у самому царі-городі Константинополі. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч він теж вірував тому самому богові й носив у пазусі хреста.

До імператора їх запросили наступного дня по приїзді, й то було досить дивно, бо правила двірцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очікуванні й трепеті бодай кілька днів. Обличчя в імператора видалося Годоєві надзвичайно бліде й втомлене. Особливо зблідло воно після того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчій шкурі. Володар християнського світу нічого не сказав гунському слові, й від того було ще прикріше. Годой картав у душі й Гатила, який усе те понаписував, і себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощів сій гарній людині, геть укутаній у червоні та золоті полоття:

Прикро вражений, Годечан навіть не встиг до пуття розгледіти імператорові хороми. Та тут йому став у пригоді євнух, із яким їхав аж з Дунаю сюди. Він мав доступ скрізь і сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому — чуйній людині завжди радий, і даремно він так холодно тримався з сим приємним чоловіком усю дорогу.