Розділ «ОПОВІДАННЯ»

І таких способів без кінця. А як їх не ставало чи була лінь винаходити, робилося в найпростіший спосіб: попросту приходив пан з інженерами та жандармами на гуцульський грунт, казав собі відмірювати «свій кавалок», починав його уживати — та й по всій параді. Йди шукай собі з паном правди.

У такий же спосіб хотів був пан зробити й з Фудором. Так само прийшов із жандармами, з цілою асистенцією, але мало бракувало, щоб навіки не лишився на тім грунті, бо Фудорина вихопив кіл із вориння, і, якби не гурма жандармів, — пішов би пан із сього світа у маху.

За сюю річ посадили Фудора на два роки до кози, а пан скористав з неприсутності й забрав мало не весь грунт Фудорів. Та не багато це йому помогло. Бо скоро лиш випустили Фудора і прийшов він ід'хаті, то сказав ще чи не сказав жінці добридень, а борше кріс на плечі — та й до панського двора. Прибіг, розбив вікно, наставив стрільбу, кричить:

— Ага…твою псом маму! Гадав-єс, шо йк я відсидів два роки, то вже? А маю зогнити у креминари[57], а ти вже панувати не будеш!

Скочив пан з-за бюрка.

— Бійся Бога, Фудоре, не стріляй! Що хочеш зроблю! Невже нам не можна у згоді жити?

І жили відтоді в згоді, бо Фудор відібрав у пана не лиш свій грунт, а ще й половину якусь — каже, що то його. А відтак ще й насміхається з пана:

— А видиш, пане! Коби нас було таких з десєть у селі, йк я, то би не панував ти в Криворівні.

Отакий-то був старий Гєлета. І син потроху вдався в нього. Потроху, не цілком. Умови життя міняються, все менше й менше зостається простору для вибухів Фудорової форми натур. Інші часи.

Живе Іван глибоко в Бережниці, на село зіходить рідко — і це теж кладе печать на чоловіка. Високий, сухорлявий, костисте лице, а таке типове, характерне. Я як побачив його вперше, так зрадів невимовно. Бо саме в той час возився з гуцульським театром: пописав п'єси з гуцульського життя й виставляв їх силами самих селян. І була в тих п'єсах одна — «Довбуш». А Довбуш — це герой Гуцульщини, поетично оспівана особа, отже й підходити до неї треба було з пієтизмом. І ніяк я не знаходив актора на ролю Довбуша, щоб відповідав і всім моїм, і всім народним вимогам. Герой же, а хіба легко заграти героя?

І от коли я побачив уперше Івана, — сказав собі в серці в своїм: «Ось він, Довбуш! Ось той, що марився мені ночами, що по ньому тоскувала моя режисерсько-авторська душа!..»

Високий, мов із заліза викуваний. Говорить, як сокирою рубає. Тисяча рухів, котрих жаден артист не вигадає. На сцені буде поводитися, як у себе на Бережниці.

Я переказав Іванові через людей, що от так і так, отаке й таке діло — чи не хотів би він на Довбуша. Але не міг догадатися, чи піде, чи не піде. Має чоловік господарство, службу яку-не-яку (побережник він) — чи схоче кидати ради невідомих акторських заробітків?

І вже так, роздумавшися, майже зрезигнував, дав собі спокій з Гєлетою, шукав іншого, як нараз одної днини, десь так перед вечором, — з'являється Гєлета.

Я зрадів невимовно. Очевидно, клюнуло, але наскільки — не знаю. Чи з гачком зовсім, чи тільки так, бо гуцул характерний. Дивлюсь — удає, що ніби не до мене прийшов, а до господаря. Се вже добрий знак. Кричить надворі могутнім голосом:

— А де ж Петро?

Явдоха, дівчина-служниця, пищить щось у відповідь. І знов чути могутній голос:

— Маєш! А розумнішого нікого нема в хаті?

Виходжу на подвір'я.

— Слава Йсу!