Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Божевільна…

— Ну, само собою!.. І як це ми раніше…

— Преці інакше то була би річ не до увірення.

— Тріумфи закрутили їй голову, ну, і…

Професор хірургії Львівського університету написав трактат: «Незвичайні форми божевілля», де в передмові говорив: «Хоч я і хірург, але в потребі народовій, коли б мені сказано й когутом співати на вежі кафедральній, я співав би».

Ні в однім році, цифра якого кінчалася на 00, не чекали люди світокінця з такою нетерпеливістю, як тепер суду. Місячні абонементи газет зросли до надзвичайних розмірів. «Wiek — Nowy»[44] обіцяв, що буде виходити сім раз денно, і кожний раз давати в премію мадагаскарський або полінезійський льос[45] А злочинницю тим часом муштрували в психіатричній лікарні. Найзнаменитіші психіатри wyrobu krajowego[46] по десять разів вивертали онучу свого знання — і все ж ніяк не могли знайти жодних ознак божевілля, хоч би й тимчасового. Нарешті взялися до іншої тактики й почали благати, заклинати іменем усіх королів польських, до Сенкевича включно, аби сама дала хоч які-небудь, хоч маленькі ознаки божевілля.

— Ви ж убиваєте нас в опінії Європи! Ми ж тратимо симпатії всього цивілізованого світу, — говорив один психіатр.

— Може, ви думаєте, що вам після того погано буде житися? То присягаємо вам, на що хочете, що урядимо вам помешкання, як цариці; будете жити, як самі тільки схочете, — казав другий.

— Зрештою, ми вам дамо змогу втекти й ручимо, що не будемо доганяти, — казав третій.

Але все було даремне, вона не згоджувалася.

Нарешті прийшов і день суду.

Білети на зал продавалися по казкових цінах. Кореспондента «Діла» побили смертельно в брамі, і кореспондента «Sfowa Polskiego»[47] зустріли криками «vivat!». Чотири прилеглих вулиці були запруджені людьми, а в самому залі творилося щось надзвичайне. Шість дам зомліло, їх виносили дуже услужні кавалери, які насамперед обревізували ридикюлі на предмет знайдення там білету вступу для своїх знайомих, що стояли на вулиці. Але ж бо й зомлілі дами були не в тім'я биті й поховали перед зомлінням вступні свої картки хлопським звичаєм — за панчохи.

Суд іде!

Сіли. Служба поліційна добивається тишини. Нарешті наступає й тиша.

Генералія. Акт обжалування, польським звичаєм, у белетристичній формі. Тут були й ефектовні епітети, і мальовниче описання самого акту, положене згодом на вірші Каспровичем[48]; але — на диво — показалося згодом, що цей акт був простим переписанням попереднього, аналогічного. Переписувач до такої міри захопився, що подекуди зоставив навіть слова, які аж ніяк не могли стосуватися до особи жіночого пола. Наприклад, «і kiedy ten Jotr, tak uprzejmie przyjqty przez nieodzafowanej pamiqci wielkiego niebozczyka»[49]. У поспіху ніхто не добачив таких фраз, і вони потім голосно були відчитані на суді.

Суд ішов. Пописувалися свідки, почуваючи надзвичайну втіху й з того, що от вони виступають перед такою широкою публікою, і з того, що вони ось які важні особи. Тому кожний свідок говорив якомога довше. А що перед ТИМ робив проби й сам перед дзеркалом і проходив своє свідчення з паном президентом суду, то промови панів свідків набирали красиво закінчених форм і чарували вухо. Стенографістки під час усієї процедури малювали коників на папері, бо зарані поволеньки собі все приготовили.

Промова прокуратора була верхом ораторської штуки. Підіймався до пафосу — і навшпиньки; в найбільше ефектовних місцях хапав себе за волосся, хоча від Бісмарка відрізнявся тільки тим, що мав не три, а чотири волосини. Казав, що Лукені[50] — то святий в порівнянню з цією нечуваною злодійкою.

— І то полька!.. Полька, о-о-о!.. Нехай би те зробив гайдамака, що в крові вже носить замилування до різництва й постачає різників бидла для цілого світу, бо то ж нація, не здатна до культури, не здатна остільки, що навіть така досвідчена в культуртрегерстві суспільність, як польська, не змогла нічого вдіяти за півтисячки літ. Прошу тільки почислити всі ті благодіяння, які спливли на русинів з рамени польського за цей час, то матимемо цифри впрост не до увірення. Я почну хоч би з часів Казимира Великого…

І прокуратор, забувши властиву тему, більше години говорив на тему, найлюбимішу для всіх галицьких прокураторі в-поляків, аж нарешті презес післав з возним йому записочку. Тоді прокуратор схаменувся й перевів розмову.

— Так от, кажу, нехай би те зробив представник отої злодійсько-різунської суспільності,— те було б зрозуміле. Те було б простиме, коли хочете. Навіть бажане… я неправильно висловився. Але це зробила полька. Полька, о-о-о!.. — І тряс пульпітром.