Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Юріштан! Юрішко!.. Важкими письменами вписане це ім'я в історію Гуцульщини.

А такі Це був достойний помічник свого начальника, мандатора Гердлічки. І що тільки вони виробляли, оці люди, над гуцулами!.. Ще й тепер ви можете почути закляття:

— А бодай би тє Гердліччина неволя вкєла!..

Так скаже гуцул у хвилину озлоблення, бо гіршого нічого над це побажання не має в своєму лексиконі.

«Гердліччина неволя» і Юрішкове «остатнє вогниво»— от дві пам'ятки до тих двох великих на Гуцульщині особах.

«Остатнє вогниво» Юріштан робив так. Закладав людині обидві руки за пазуху, зв'язував там; потім просовував під руки палицю, а через неї перекидав обидві ноги. Людина ставала цілком безпомічною, «от їк кочілце» — можна було котити, як кулю.

А на додаток до всього Юріштан натягав іще такому арештантові на голову рукав свити і так кидав до льоху. І томив у той спосіб людей цілими тижнями, так оповідають гуцули.

Як це зрозуміти?

Робилося це під претекстом знищення бандитизму — «опришківства», але… Але в Юріштана виросла прекрасна хата, коло хати були сади, що таких мало було на Гуцульщині, і навіть стави, як кажуть гуцули. Се було вже правдиве диво, бо такого справді ні в кого не було на Гуцульщині.

Юріштан… Юрішко…

Грізне ім'я і відоме в усіх горах. Новіша генерація, правда, менше про нього знає, але ж бо так усі новіші генерації в усі-м світі. А вже старші — ой-ой як пам'ятають.

Але пам'ятають по-різному. Вслухайтеся, як говорить селянин із Голів, із свого вільнолюбивого, закиненого в глибоку щілину межи горами, села. В устах селянина з Голів предстане перед вами Юрішко як лютий звір, представник дикої власті, що була скоріше улегалізованим самовіллям. Гуцул із Голів розкаже вам про страшні катування, що їх вимишляв Юріштан, про несправедливості, надужиття, про «остатнє вогниво», про бій немилосердний — і перед вами стане постать дикої людини в дикій країні, де нема границь самоволі й хапливості; постать раба, вознесеного над рабами, може, навіть хорої психічно людини.

Але не забуваймо, що таке й Голови. Це забите в гори село, мало приступне навіть тепер. Навіть тепер «возова дорога», якою можна їхати, йде тільки до кінця Красноїлі. Тут досить стрімка скеля, і по ній правильним зигзагом старинний кінний тракт, шириною рівно стільки, щоби два коні могли розминутися. Він в ужиттю й тепер, бо хоч за потоком і є якась ніби «дорога», але нею їздити не можна, та ніхто й не їздить, бо за потоком і воза ні в кого з гуцулів нема. Зрештою, ця «дорога» йде тільки до воріт школи (про яку завідувач її каже, що він є головою «найвищої школи в усій Австрії»). А щоб уявити собі хоч трощки, що то за дорога, то варт пригадати спірку завідувача школою з попом красноїльським, москвофілом. Піп подав скаргу на вчителя, що він не ходить з учнями до церкви. А вчитель у своїй відповіді послався тільки на дорогу, якою треба, аби дійти до церкви, «шіснадцять разів переходити через воду», а містків жадних нема.

Отже, не диво, що в такому селі й поняття про державний лад і його агентів мусить носити на собі печать своєрідності.

І вже селянин з Устєрік говорить про Юраша трошки май інакше. Правда, і в цьому оповіданні не все лагідно й благородно, і тут випирають десь гострі боки Юрі пікового характеру, але все ж насамперед тут Юріштан — носитель порядку, невтомний переслідувач опришківства.

І от мені цікаво звести то все докупи й попробувати системи синтезу.

Два дні свят. В уяві малюються громадки гуцулів десь під темними тінями груш, барвні плями хусток, запасок на сліпучо-яскравих царинках, поважні «бесідування» свобідних людей. Днина вільна, не треба нікуди їхати, нічого рубати, нести, тягти; охотніше тоді говориться з захожим чоловіком та й настрій цілком інший, святочний, щиріший.

Хочу піти на властивий терен діяльності Юріштана, славного ватажка пушкарів, — на Устєріки й Стебни. В Устєріках жив знаменитий мандатор Гердлічка. Ще й досі стоїть той будинок, де він жив, звідкіля розходилися по всій Гуцульщині страшні прикази. Той катуш, у котрім перемучилося стільки людей, згорів, тепер на тім місці барабулі ростуть. А цікаво було би глянути на ті заґратовані вікна, на ті стіни, що чули в собі стільки стогонів і безумних криків, плямилися кров'ю, не раз дрижали від тяжкого плачу безневинно катованих людей, що попадали в той тричі славний катуш. Уже давно минули ті криваві часи, вже, може, нікого в живих не зосталося з тих людей, що були мучені в тім будинку, а пам'ять о людських безневинних терпіннях усе ще жива, все ще бурить кров гуцула при однім спомині.

— А най би й місце тото крізь землю си провалило, кілько то там людей си намучило! — скаже вам кожний, очі блиснуть, а рука мимоволі дужче стискає топірець.

А в Стебнах жив сам Юріштан. Гей, велика то була людина на Гуцульщині. Ще живе й довго ще житиме серед народу пам'ять о нім. Я чув, що в Стебнах позістали ще його хати, живий навіть один із синів його, любимець Іван, — і от хотілося побувати там, на власні очі все побачити, поговорити з тамошніми людьми. Тут іще живі традиції опришківства, тут іще кожний старшин чоловік пам'ятає часи, «коли то шє не було паничів, коли все було май інакше».