Розділ «ДОВБУШ Повість»

— А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.

— Ну то ми підем до тебе на вбід.

Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:

— А шо тобі належитси за тото?

— А нічо.

— Ну, то настав'єй шєпку.

Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.

Над тими, хто кривдив бідних людей, Довбуш мстився часом жорстоко. Бистро оббігла гори чутка, як Олекса закопав живого попа в землю. Скільки там було дійсної правди, а скільки уросло з легенди — не відомо, а тільки чомусь ніхто точно не вказував, де власне то відбулося. Казали, що був десь побережник один і вмер. Пішла жінка до попа, а той каже:

— Як не п'ятнадцять левів, то не буду ховати.

Іде жінка назад, плаче. Зустрічає її Довбуш:

— Чого плачеш, молодице?

— Єк же мені не плакати, йк ксьондз не хтє чоловіка ховати без п'єтнадцік левів, а я тих грошей зроду не мала.

— А де ти жиєш?

— А ту, у лісі, чоловік був побережником.

— Ану йдім.

Прийшов Довбуш, подивився. Лежит тот мертвий на голій соломі, діти сидє голбдні, нема що вкусити. Зараз казав Довбуш своїм легіням витєгти, що в кого ё їсти; погодували діти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:

— На тобі п'єтнадцік левів та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і війде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму — скажеш ксьондзові, що прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.

Все так відбулося. Піп, перетривожений грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.

А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:

— Оцей гріб того бідного…