Розділ «ДОВБУШ Повість»

— А як пана слухати, то з хлопа треба шкіру здерти та нею застелити собі стіл для великодньої паски.

Це вічна полеміка. Говорять ніби двоє, але то, властиво, найяскравіші представники двох течій і за кожним із них стоять симпатики. Пан Карпінський — старополяк, прихильник родинних, найближчих стосунків із селянством. Він любить повторяти старинний віршик, і то дійсно до нього підходить…

А пан Злотніцький — це вже інший і цілком протилежний тип. Правда, і він часом бавиться в старопольщину, але бере звідти тільки необуздану сваволю. Що ж до [селянства], то вважає його бидлом і навіть серед не дуже поблажливих панків своєї околиці виділяється жорстокістю.

Не тільки пан Карпінський, а й сусіди не раз говорили панові Злотніцькому [«со zanadto, to nie zdrowo»]: (чого занадто, то того вже забагато) й радили трохи зм'ягшити режим, але пан Злотніцький був дражливий на сім пункті й зубато відгризався.

— Панове! Я до ваших справ не мішаюся, не мішайтеся, будь ласка, й ви до моїх. Може, у вас які хлопи інші, того не знаю, але у мене самі лотри, лайдаки, лінюхи і злодії — і до них у мене мова одна — нагай.

Та не лише нагая вживав пан Злотніцький у своїх розмовах із хлопами. Гірше було те, що він часом вигадував спеціальні муки, особливо для тих, хто проявляв хоч який-небудь дух протесту.

Декому це імпонувало, як, наприклад, панові ловчому курському. Він часто висловлював думку, що заздрить панові Злотніцькому.

— Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.

Пан полковник сміявся з того.

— То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.

Коли об'явився Довбуш і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбуш ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.

— Ну що, панове сусіди, — півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. — Будете закликати Довбуша до мене?

Селянство або відмовчувалося многозначно, або лицемірно говорило:

— Ми ваші, ви наші…

Дивно було одно — і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних границях природно.

Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім'я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.

— Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:

— Рибу лапаєш?

— Ає, рибу.

— А ти нас погостиш?