Розділ «Доки край не буде вільний, а люди щасливі»

— Годі мені сказати, пані Христино. На всякий випадок поводиться не так, як якийсь підписар, чи піддячий. Завжди тихий, спокійний, ніби то смиренник. Але є щось у ньому інше, незвичайне. Протасієв тепер від виступу Єрмолича в розпуці. Гетьман із місця відрубав Єрмоличеві як слід і через те Протасієв упився, що не покажеться сьогодні й на очі гетьманові. Не думайте, що це дрібниця. Для нього все вже скінчене на царському дворі. Там йому вже й показуватися нема чого.

Нечай коротко рухом руки відхилив справу Протасієва.

— А що ти думаєш, Іване, про Волощину?

Виговський блиснув зубами.

— Як Господь позволить, матимемо незабаром весілля.

— Чула я, — відізвалась Христя — що онта домна Роксанда, це красуня. Бачили ви її, ваша милосте?

— Так, так, полковнице Христино. Дуже вродлива. Як вам відомо, Лупул сам — грек, його дружина — якась черкеська, чи грузинська княжна. От і доня вийшла направду гарна, але чорнява й смуглява, як туркеня. Тільки ті великі очі світять, наче самоцвіти.

— Що Тиміш?

— Не зводив із неї очей, як вона з нього. Закохалися. Кажуть, що ще на дворі семигородського князя... Це не добре.

— Не добре? — здивувалася Христя.

— Добре, пані Христино, для вас обоїх, добре для мене, але не добре для Тимоша, бо він гетьманич, а вона княжна Волощини. В таких подружжях розум повинен бути горою, не серце.

Христя рішуче повела головою, але не сказала, що мала на думці.

Виговський глянув на неї і, сміючися, сказав:

— Я знаю, знаю, пані Христино, але що робити? Так воно є на світі. Волів би я, щоб сватання Тимоша було на приказ розуму, не серця.

На другий день гетьман із цілим почтом поїхав на Кальник, де його ждав полковник Богун. Нечай із кількома кінними сотнями вирушив назустріч своїм нішим сотням, що поверталися з-під Кам’янця Подільського. Застав їх уже між Баром і Новою Ушицею, як посувалися поволі, в ладі в напрямі Бару.

Зеленського, що заступав його в команді, застав у Новій Ушиці, де цей доглядав за переправою останньої сотні через річку.

Нечай під'їхав до нього.

— Як ішов похід? Спокійно?

— Ніхто не турбував.

Рушили разом кіньми за сотнею.