Розділ «Доки край не буде вільний, а люди щасливі»

— Ваша милосте, ви надто ласкаві для мене.

Гетьман засміявся. За той час оточили його достойники церкви, старшини, посли і поволі гетьман повертався до свого місця при столі. Всі три митрополити відслужили молебень, величаючи гетьмана і все Запорізьке Військо. Коли засіли до стола, гетьман став оповідати про свій молдавський похід, як вони в двох тижнях перейшли цілу Волощину вздовж і впоперек, аж по самі гори, і потім, дивлячись на королівського посла, Єрмолича, додав:

— Знаєш, вашмосць, я по правді не очікував такої модерації від пана Потоцького. Не те, що війська не рушив проти нас, але навіть його роз’їзду ми ніде не бачили.

Єрмолич загриз уста, бо чув глум у голосі гетьмана та бачив усмішки на обличчях старшин довкруги себе.

Тим часом гетьман говорив дальше:

— І мого посла, Кравченка, прийняв, як годиться, та в подарунку для мене коштовну шаблю переслав.

— І коні — додав, усміхаючись, Нечай.

— О, правда! І коні. Цілий табун. Усі пана Потоцького. Скажи вашмосць панові краківському, що я дуже вдячний йому за них, тим більше, що знаю, що коней у таборі тепер немає. Тільки всіх буланих я передав Нечаєві, бо він таких любить і на таких їздить. Думаю, що пан Потоцький не буде за це гнівний на мене.

Єрмолич і дальше не відповідав і, наче не бачив усмішок, що літали по обличчях. До нього дійшли вже слухи, що Нечай загорнув ціле стадо коней із власної стаднини пана Потоцького та що цей писав уже скарги на те не тільки до гетьмана, але й до короля.

— Не знаю лише, — говорив гетьман — чому пан краківський замкнувся в обозі під Оринином, так, що аж із вівендою, як мені доносили, було тяжко і коней багато попадало внаслідок недостачі паші, а й ті, що не попадали, ні до чого тепер нездатні. Добре, що прислав мені свої коні, а то й ті були би поздихали, не ївши. Не так, Даниле?

— Так, пане гетьмане.

— Коли мій посол, сотник Кравченко, приїздив до Оринина, застав усе коронне військо за шанцями, все в латах і кольчугах. Не розумію, чому? В кольчугах і панцерах! І про вівенду для людей та коней не подумати!

Єрмолич усе ще мовчав, насупивши брови. Тихі жарти перелітали тут і там, коли молоді джури стали розносити напитки. Вешняк підійшов до Нечая і шепнув йому до вуха:

— Даниле, перша чарка за здоров’я гетьмана і війська. Ти піднесеш!

Данило кивнув головою, підвівся, підніс повну чарку вгору й почав:

— Ясновельможний наш пане гетьмане, високошановні гості, милості ваші, добродії мої, ваші превелебності й високопреосвященства владики та дорогі товариші по зброї! Господь Бог дозволив мені у своїй ласці гостити під оцим дахом таких достойних гостей і таких прославлених панів милостивих, а на першому місці нашого ясновельможного пана гетьмана, визволителя нам Богом даного, нашого опікуна й оборонця. Тому ось цю першу чарку вихилимо на здоров’я, на славу нашого гетьмана та всього Запорізького війська. Нехай живе наш пан гетьман, нехай провадить нас від перемоги до перемоги, доки край не буде вільний, а люди щасливі! Слава!

— Слава! Слава гетьманові! Слава! — загуло кругом і нова пальба з гармат затрясла кріпкими мурами замку.

“Гетьман, очевидячки, був задоволений. Заля гриміла гарячими, захопленими оплесками. Тільки Єрмолич крутився неспокійно і, як тільки чарки наповнено вдруге, підвівся та вніс на руки царського посла, Протасієва, тост за здоров’я короля і царя, що відновили свій союз і тепер знову будуть мати одних приятелів і одних ворогів.

Але гості не квапились пити, споглядаючи один на одного. По світлиці пішла мовчанка, яку наостанку перебив сам гетьман, що почав говорити піднесеним голосом, гнівно зморщивши брови:

— Такими словами про той тісний союз між Польщею і його царським величчям ані вашмосць, ані ніхто інший не злякає ні мене ні Запорізького Війська. Ні, панове-товариство того ми не злякаємося. Коли король дальше так порушуватиме зборівську угоду, як досі, то ми з усім Військом Запорізьким йому перші неприятелями будемо. Так. Будемо наступати, і воювати, і боротися, доки, як ось полковник Нечай сказав, край не буде вільний, а люди щасливі. Московський цар королеві за його неправду помагати не буде! Та й знаємо ми це певно, що в короля війська мало і те, що є, нідочого. Ось один Нечай обложив усе військо, яке пан Потоцький у своїй злості рушив на нас, так, що трохищо з голоду не згинуло — до останку. Коли ж цар, не жалуючи віри православної, королеві помагати схоче і повстане на нас, — га, — гетьман ударив долонею об стіл, — то турецькому султанові віддамося. Тоді, маючи поміч від турецького царя і від кримського хана, підемо і зруйнуємо його царство так, як Польщу й Волощину!