Розділ «Як билася з ляшками, так і буду битись»

— А тепер ані чоловіка, ні дитини. Три дні ще потім хоріла, а на четвертий день уже була на коні і в полі. Висока могила тут, — бо велика, дуже велика людина був він, — маленька могила там — і це все, що їй осталося. Залиши її, нехай плаче.

Втихли. Пливли думки і пливли хмари. Вітер дужчав. Ніч густішала. На якесь вогнище впало більше сухого хворосту і полум’я блисло кривавим струменем.

Загомоніли нові голоси, заскрипіли чоботи на снігу. Відізвалися струни бандури.

Криницький, стривожений, приголомшений усім, про що почув від Климовського, рушився, щоб побігти і спинити спів, але Климовський поклав руку на його рукав і промовив:

— Лиши. Нехай співає. Це про нього дума.

Глибокий, дужий голос почав:

“Ой у Краснім, на ставочку туман осідає,

Чатували козаченьки у чорному гаю.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумоньки щуки-риби з'їсти.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький: “Утікай, Нечаю!”

Як я маю, козак Нечай, звідси утікати?

Славу свою козацькую марно потеряти?

А я козак-запоріжець ляхів не боюся,

Маю ж бо я козаченьків, то й оборонюся!"

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

“Давай, хлопче, давай, малий, коня буланого!"

Гей, не встиг же Нечаєнко на коника всісти,

Оглянеться позад себе, а вже ляхи в місті!