Розділ «На постою»

— “Ах, ти баламуте несовісний!” — повторяв у своїх думках.

Але Пошивайло похитав головою.

— Вас сам гетьман на інше діло вибрав, тож він не погладив би нас по головці, коли б ви ось тут на довший час застрягли. Ні, вам треба туди, куди гетьман звелів. Тільки людей можете собі підшукати самі, не чекаючи на полковника. Всюди тут тепер люду багато: у Михайлівці маєте дві сотні, в Мурахві стоять три, три в Шаргороді, три в Красному. Та ще мають нові сотні прийти. Адже майже кожне село тут військом тепер обсаджене. Людей є з кого вибрати.

— Що полковник задумує робити, стягаючи ось так сотні? — спитав Кульчицький.

Пошивайло бистро поглянув на Кульчицького, потім перевів погляд на Криницького, похилив голову, подумав хвилину і відповів:

— Полковник має велике довір’я до вас, мабуть тому, що сам був бурсаком. Так ось, панове, ви знаєте, що ми кожної хвилини можемо сподіватися ляхів. Коли ж ми не можемо на них вдарити, то треба бодай дати їм таку відсіч, щоб попам’ятали.

— А чому не вдарить на них?

— Гетьман?

— Не хоче, щоб називалось, що ми розпочали війну.

— Ось як! — кликнув Криницький.

— Значить — говорив Кульчицький — ми мусимо чекати на них, аки та курка з курчатами на яструба, що може впасти на неї, коли тільки захоче.

— Так виходить.

— Я цього ніяк не можу зрозуміти — вдарився по чолі Криницький.

— Не токмо цього, Петре, не токмо.

— Грицю!

— І по голові не бийся, албовем можеш легко втратити і ті mentis останки, що ще якимось чудом залишились і які тобі в настоящеє врем’я, як сам ти це гаразд знаєш, конечні є.

Козаки зайшлися грімким сміхом, а Пошивайло заговорив:

— Вірте мені, панове, що я з душі-серця прийняв би вас у мою сотню, бо з вас славні парні, і справді дуже жалую, що вас мати не можу.

— Дякую тобі, пане сотнику. — Кульчицький підвівся і вклонився Пошивайлові.

— Заходить пущення. Хотів би я, щоб ми зійшлися всі разом і погуторили, але не знаю, чи хтонебудь буде мати охоту на гутірку.