Розділ «Зловісна правда»

— Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами?

— В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів? Ти знаєш, що в час останньої війни з Москвою поляки зайняли Смоленськ та й інші городи. Була б цареві добра нагода їх відбити. Але він цього не робить. Чому?

Христя згадала, що про це говорив іще восени Лисовець, подумала хвилину й запитала:

— І нема в світі країни, де люди жили б вільно, де не було би панів ані рабства?

Климовський розвів руками.

— В Австрії, в Італії, у Франції посполитий люд стогне в ярмі. По містах легше, бо міста мають свої права. Правда, є одна країна вільна. Маленька вона, високими горами обведена... Звуть її “Вільними Кантонами”... Так що ж. Бачиш, там тільки ліси, скелі, гори, й вічні сніги на них.

Ніхто на ту країну не ласиться, не спокушається, не зазіхає нікому вона не потрібна, тому й вільна. Але коли в наш чорнозем хто ногу встромить і вона йому загрузне в товсте болото, не хоче він тоді вже витягти тієї ноги назад. Може й не годен. Занадто вже оцей чорнозем масний... Так ось наш гетьман, хоч і яку має голову, не знає, на яку ногу ступити. Покластися на власні сили, помочі не шукаючи, чи поступитись і знайти поміч проти ляхів? Не забувай, Христе, також, що край уже виснажений війною, що пошесть скрізь шириться та що не всі такі тверді, як твій Данило. Ой, не всі!

Климовський принишк, глянув на вогонь, підняв грубе букове поліно, щоб поставити його в багаття та задержався, наче б хотів іще щось сказати. Але, видно, роздумався й кинув поліно в червоний жар. Розсипались дрібні іскри на всі боки так, що аж старий вовчур Мурза, який разом із Христею прибув із Загір’я, підвівся з землі. Випростався, потрусив тілом, зідхнув глибоко, поглянув навкруги та, відсунувшись від вогню, поклався знову на землю, з головою на здоровенних передніх лапах, щоб далі пересипати життя.

Друге і третє поліно полетіло за першим у вогонь.

Але Климовський, потонувши в думках, мабуть не знав, що робить, бо коли знечев’я почув доторк руки на своєму рамені, стрепенувся, немов зі сну пробудився, підніс очі і тільки тоді побачив, що Христя сидить біля нього на лавці та дивиться йому просто у вічі.

— Ви такі розумні, пане Климовський! Стільки знаєте! Скажете мені правду, як я вас про щось запитаю?

— Завжди правду говорив я тобі, Христе.

— Знаю. І тепер?

— І тепер скажу.

Христя поклала свої руки собі на горло.

— Що сталося в Чигирині?

— Ти про Кобилецького?

— Про Кобилепького я знаю.

— Так про що?

— Шось сталося в Чигирині, бо з того часу Данило не той стяв. Я хочу знати, що?