Розділ «Хто в Чигирині, хто в Суботові»

На свою превелику радість побачив, що Дрозд сидить на землі й обома руками держиться за голову.

— Дрозде! Ти живий?

Дрозд відняв руки від голови.

— Слава Богу, що ти живий, полковнику. Ач, кляті! Запаморочили мене. Хто це вони?

— Зараз побачимо. Ти ранений?

— Здається, що ні. Крови ніде не видко, тільки у вухах бубни гудуть, а перед очима, наче то мухи літають.

— Чимсь тупим тебе повалили. Шкода, що не маю горілки. Ага! Може той харциз має?

Звернувся до полоненого.

— Маєш горілку?

— Маю.

— Гарно. А тепер із коня!

Полонений хвилину завагався. Але ця хвилина дорого його коштувала, бо нараз злетів із коня, якби в нього грім ударив.

— Кладися лицем до землі!

Із стогоном і трудом в’язень повернувся, виставляючи спутані на плечах руки.

— Лежи ж так спокійно, якщо тобі життя миле!

З тими словами Нечай зіскочив із коня, прив’язав його разом із другим до близьких кущів, добув пляшку з горілкою та подав її Дроздові.

Сам став доторкатися пальцями його голови.

Рани не було, тільки здоровенний ґудз вибіг високо за лівим вухом.

— Ґудз нівроку! — говорив, не випускаючи голови Дрозда зі своїх рук. — Кість наче б то ціла. Коли так, то і слава Богові!

Дрозд, після горілки, почув себе краще і пробував підвестись на ноги. Нечай допоміг йому.