Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

І хлопці піддали Оникія, той зірвався, полетів сторчма і десь у темряві кавкнув.

Тихо було. Ніщо не скрипнуло в Марфиній хаті.

Оникій у пітьмі намацав свої ноги, стягнув їх докупи. Сів, угрузаючи в щось м’яке. Прислухався. Дринькнула рама об лутки і з шерхотом увійшла в пази. Почулись глухі скрадливі кроки, та скоро й вони затихли. Повів батько синів на благословенну піч.

Оникій позіхнув, розлігся на мішках з борошном і подумав, що ніколи не спав так по-царськи: диви, як на перині лежиш! А дух — просто галушками пахне!

Скоцюрбився Чмир і став угрузать — в галушки, в пійло, в тепле болото; пірнула кудись його кам’яна голова, і очі склепило сном, як медом.

— Ну й що? — зустрів Чмир сина, коли той повернувся вранці од Марфи.

Син стояв перед батьком білий, як лебідь, весь у борошні, і тяглись за ним білі сліди, наче хтось щіткою по двору поквацяв. Лапчаті сліди вели од Марфиних воріт до чмирівського порогу.

— Бачив Марфу? — спитав батько.

— Еге ж… проспав.

— Як проспав?

— А так. Прокинувся, а вже сонце у верхню шибку загляда. Я в сіни — нікого нема. Я в хату — двері якраз прочинені — і в хаті нікого. Мабуть, Ксаверія шльондра спровадила, а сама худобу погнала… Дивлюсь: на стінах рушникі-і-ів, як у церкві, а на лаві пиріг гарбузяний, ще свіженький, аж душок над ним в’ється. Дак я за пиріг…

— Де він? Давай сюди!

— Еге ж… По дорозі ковтнув і не зглянувся.

— А-а, ссуча душа, хіба ж так можна!.. Треба вночі було, як вони любенько заснули, тарараму наробить, щоб той, женишок, прокинувся да огледів, як Марфа ще одного кавалера приховує.

— Еге ж… А хто мене розбудить?.

— Ну? Бачили таке диво? Прогавить, щеня, і Марфу, і погреби з закусками.

Хлопці озвалися з печі:

— Ми його, батьку, розбудимо. Всиплемо джмелів за пазуху, не проспить.

Послухав Оникій батькової науки. Наробив тарараму.

Було це на другу ніч.