Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Санько!! В гості? Здоров!

— Здрастуй!.. Назавжди. Якщо приймете…

— Ким? Уп’ять замірщиком?

— К чорту, наївся! Лісорубом хочу. На ванчес. Помниш, колись ти казав: ванчес — це — як?.. — вічний брус.

Оникій Чмир

Полум’я аж гуло, і куб дрижав на плиті, стріляючи у всі боки парою.

— А ш-шоб тобі! — лайнув старшого сина Чмир. — Пригаси вогонь, бо й хату рознесе!

Оникій хлюпнув водою на жар, густа ядуча пара заволокла хату. Десь над плитою, у жовтій хмарі, лаявся Чмир, та слів не можна було розібрати, тільки чулось його бухтіння. Мокрий від поту, розлючений батько Чмир упрівав над кубом. Глевким тістом заліплював кришку, з-під якої бив гарячий струмінь браги, міняв воду в кориті, бо з трубки, замість первака, погнало бурякову закваску.

Вогонь у плиті пригас, куб загудів спокійніше, і Чмир витер рукавом піт з розпареного обличчя. Піт витер, а тісто розмазав: наче віхтем проїхав по колючому писку. Та це не біда, Чмир швидше потягся до гнотика: ага, якраз накапало повну банку.

— Господи благослови, — сказав Чмир, і його їжакувате, все в тісті лице просяяло святим вогнем, — аби не перша і не остання…

Він обережненько, щоб не схлюпнути ні краплі, підніс банку до рота. Банка була гаряча, і Чмир дивився на неї з гарячим блиском в очах. Понюхав: несло різким нашатирним запахом. Нічого, годиться. Він дмухнув на жирну плівку, що плавала зверху, подумав, прижмурився і раптом— хлеп! — з якимось відчаєм хильнув каламутне пійло, наче то була зміїна отрута або розтоплене олово, і він, страдник Чмир, добровільно приймає смерть. Випивши, він трохи посидів з прижмуреними очима, прислухаючись, як розливається по жилах тепло.

Раптом його щось пересмикнуло.

— Бр-р! — стріпнувся Чмир і сплюнув пінку, потім витер долонею масні губи. — Так і знав: пригоріла!.. Я ж казав тобі: Оникій, дивись, ой дивись, не клади лишнього. А воно пхає, пхає у вогонь, щоб тебе в спину пхало. Допхався! Бач, пригоріло! — і Чмир на світло показав банку, в котрій плавала на дні якась руда гуща.

Оникій стояв біля куба, два брати його умлівали на печі, а над ними висіла солодка бражна пара. Коли батько показав їм гущу, всі разом витягли шиї і спрагло облизнулись.

— Бачте, спортив добро! Старається!.. На чужій свайбі старайся, коли подають, — Чмир гидливо зморщився, але гущу допив, усім своїм видом показуючи, як він мучиться через синів-недотеп.

Тим часом накапала друга банка.

— О, ця наче світліша, — сказав Чмир.

Тепер він не поспішав — смакуючи вицідив до половини. Двоє синів із-за печі, Оникій із-за куба гостро дивились батькові в рот: той ковтав — і вони ковтали; той — горілу самогонку, вони — слину. Нарешті Чмир зласкавився:

— Пийте, поки батько дає, — і подав на піч недопите. Одвернувся, не глядів, як діляться сини, тільки чув — сопуть і клацають зубами по склянці.

— А це тобі, старальнику, — Чмир наділив питвом Оникія і промовив до нього: — За чаркою старайся, оце й тільки нашого. То Грицай, сусід-розумака, хотів нагребти під себе побільше. І гнив у гною, пташив, печінки надривав, — ну та й що? Вистяг ноги, а добро осталось: прийде зятьок на готове і, якщо не дурний буде, погуляє вволю, пустить чужі копійки за димом. Нє-е, на той світ нічого не візьмеш…