Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Клим! — упав Гарба під коня, люто затряс мертве тіло товариша.

Клим лежав горілиць, приткнутий до землі багнетом. Лежав, розкинувши руки, і в груди йому по самий ствол вгрузла гвинтівка. Бульбашилась з рота червона кров.

І в Гарби пальці були в крові, і ніздрі в коня в червоній піні. Той нюхав гарячу кров і здичавіло хропів.

— Клим! — безтямно тряс Гарба свояка за плече, тряс щосили й вигукував: — Клим! Клим, піднімайся!

У Клима здригнулось мертве повіко, в щілину проглянуло тьмяне, схололе око. Він зробив рух головою, ніби хотів підвестися.

— Він там… подиви… — прохрипів, вибулькуючи з горла піняву кров і захлинувся нею. Голова його плюхнулась в калюжу, як та паляниця, котрої не діждався.

Там? Він, здається, останнім зирком показав на міст. Що там?

Гарба, полишивши його, ошаліло кинувся з кручі, упав, підхопився і до воза.

Н-да… Мабуть, довго й люто відбивався Кузьма. Його зім’яли, втоптали в багно, скрутили в жмут. І ця безформна купа була забризкана кров’ю, кров сочилась з розколотого черепа.

— Гади! Гади ж ви! — присів, застогнав Гарба, готовий бігти, кричати, бити й трощити все, що стрінеться на шляху.

Але було пізно. Вже й мулом затягло сліди тих чотирьох, що, як вовки, бігли трусцем за верховим осаулом.

Чорно й пустельно було над Айдаром. Тільки в калюжі біліли дві паляниці, і зграя горобців наперехват дзьобала розкислу шкоринку.

Гарба, казав мені батько, не любив згадувати цю айдарську пригоду. А якщо й згадував, скрипів зубами: «Все в мені перегоріло тоді. Все!.. до останньої кровинки. Ти знаєш, який я став. Лютий до білої наволочі…»

Один з лісорубського роду

…Щоб від стежок тебе блудних урятувати, і від чоловіка кривоязичного, і від тих, що радіють злу і ледарством веселяться.

(З приповісток Соломонових, II, 12–14)

Ванчес

Санько давно заготовив перші слова. Ще тоді, як вигнали його зі школи, він тікав думками до глухої осінньої пущі, бачив захований в лісі курінь і таємничих дядьків, що сидять на колодках, бачив себе, дорослого й незалежного, серед їхнього гурту. Не раз уявляв хлопчина: буде хороший день, святково горітимуть клени у сонячній тиші, він підійде до мовчунів лісорубів, чемно привітається, знявши картуза:

— Здрастуйте, дядьки. Коли ваша ласка, чи не приймете мене до свого куреня?

І ніби ненароком витягне з-за пазухи баклажку добрячої миколаївської, яку мати виміняла у шинкаря за сувій полотна.