Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Справді засліплений, Гарба стояв на порозі, очманіло дивився на білих.

А козаки, теж очманілі й засліплені, дивилися на Гарбу.

Двометровий здоровань грянув зненацька, як мара. Як болотне страшило. Чоботи в багнюці, плащ у багнюці, мулом заліпило баньки. І стирчить з-під пахви гвинтівка.

Біляки так і скам’яніли на місці. Хто з м’ясом в зубах, хто з чаркою на пригуб’ї.

Очі у них полізли на лоб.

І в Гарби шкура затерпла. На що завгодно сподівався, тільки не на сутичку з кубанцями. І де? В нашому тилу, за сотню кілометрів од фронту… Руки його самі потяглися вгору. Але замість того, щоб сказати «здаюсь», Гарба, несподівано для себе, гаркнув на всю горлянку:

— Встать! Руки вгору!

Гупнули біляки, всі як один підперли стелю руками.

«Отакої! — власним очам не повірив Гарба. — Що ж далі?»

Свідомість, здається, сама працювала за нього. Раз, два, три і на покуті ще двоє — значить, їх п’ятеро. Браві хлопці, в кубанках, у новенькій формі. Старший, либонь, осаул, отой кругломордий, з геройськими вусами. Диви, як вирячив білки. І вусом нервово посмикує. Ось він за спиною іншого — тихцем — шаснув рукою за пояс.

— Назад! — крикнув Гарба, клацнув затвором, хоч знав, що в магазині жодного патрона.

Гарба дивився прямо, не спускав очей з біляків, але бозна-як, ніби внутрішнім зором, охоплював разом і те, що оточувало його з обох флангів. І перше, що він помітив, — це гвинтівки й шаблі, кинуті біля дверей, у тому кутку, де жінки, як правило, ставляють рогачі. Ага, виходить, голубчики самі себе роззброїли! І такі шовкові, хоч вірьовку сукай!

Підбадьорений цим, Гарба пригадав стару солдатську «хитрину», про неї чував не раз від шахтарів-ополченців. Не вельми мудрий виверт: покажи, що ти, брат, не сам.

Ну що ж, помирать, так помирать. І Гарба — добре, що стояв поблизу вікна, — гухнув прикладом у раму. Дзенькнуло вибите скло, трухлява рама вилетіла геть, а в діромаху війнуло чорною сирістю.

— Клим! — гукнув у темінь Гарба, наче той Клим стояв за вікном, тільки й ждав сигналу. — Зараз буду виводить. Якщо той… кладіть на місці.

Дулом — під самі пики:

— Виходьте!.. Разом! Руки не опускать!

Кожного так пропікав зирком, щоб із «запасом» нагнати страху. Пропустив їх повз себе, не стримався — хапнув дві новенькі гвинтівки і вискочив у двір.

Після хатнього світла знов засліпило його, на цей раз непроглядним мороком. Під вугільним склепом, десь неначе в глухому забої, жеврів маленький вогник — очевидно, біля мосту. І Гарба командирським тоном, який не знає пощади, скомандував:

— Йти на вогонь!.. Хлопці, не зівать! Хто хоч дригне — стріляйте.