Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Стиснула мені плече:

— Ви ж бачили Ворона і його хлопців?! Вони не могли інакше загинути. Чи ж не варто піти відшукати мертвого Ворона і гаряче поцілувати його?! Не варто поклонитися їх мертвим тілам і тіням, запозичити у них духа і віри?

Бувайте! За мене не турбуйтеся — я зроблю все і вернуся такою самою… живою і здоровою.

Провожаю поглядом струнку постать, аж злилася з ніччю. Уявляю собі її між сотнями ворожих і своїх трупів, саму, що вглядається у темряві в порубані обличчя і поза шкірою у мене біжить мороз…

VIII

Бригада, як і чорнолісці, «доночувала» у лісі при вогнищах. За шляхами стежили роз'їзди.

Тільки засіріло, наш штаб з кінною сотнею та Хмара із своїми двістідвадцяттю шаблями їдемо відвідати Чорного Ворона.

Виїхавши з ліса і перетявши шлях, їдемо навпростець полями. Їду попереді з Петренком, Хмарою і Чорнотою. З нами піджилий вже кубанець-будьоновець. Був то колишній підхорунжий Таманського полку, палкий приклонник кубанських самостійників Калабуха та Рябовола, служив у білих, потім попав до червоних. Останні були молоді козаки з йогож таки станиці. Порозмовлявши з ними, Хмара залишив їх у себе із зброєю на конях.

Ще здалека, на полях кругом ліска, видно темні клями. Кубанець оповідає:

— Як напали вони спочатку, так перший полк до половини вирубали. Приняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на них два полки, що слідом йшли. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанки, третій полк балкою обскочив з тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там-не візьмеш! Підпустять, посічуть з тачанок, а тоді в контратаку. Ну, звідціль, звичайно — резерви в рух, щоб не прорвалися, — заженуть назад у лісок. З якого боку не кинуться до гайка — січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти на далекий стріл і пильнуючи щоб не прорвалися, підождати на артилерію. Під'їхала… Почали валити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх, менше уже, і — в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз на них і з фронту, і з флангів — пішла рубанина. Козачня наша теж завзята, хоч комісарів червоних або Чека любить як і ви, а от звела їх сволочь жидівська в козацькі полки, дали волю на фронті — і — «да-йош Варшаву»! Кожний козак патріотом свойого полку став. А тут — горстка якась попала, наробила каші й не зробиш їм нічого!

Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються — аж лоскіт іде. А я із хлопцями у роз'їзді був від лісів. Дивлюся здалека — і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі — там бурки. Тут по козацьки їздець у сідлі сидить — і там по козацьки… Боже милий! — думаю — за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців — теж носи поспускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? — Чи не по тамтому боці наше місце?! А наймолодший: «Та що там, підхорунжий, багато говорити. Їдем но, ближче до лісів. Казав мені один селянин, що у цих околицях немало партизанів».

Перші трупи — будьоновці, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття поздіймали товариші. Забрані також кращі сідла з убитих коней. Кубанець оглядає трупи:

— Донці та калмики… Кубанці — от там більше буде, де наш полк атакував.

Ближче до ліса — мережка трупів густіша; групами і в одиночку, будьоновці й партизани. Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляєм туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних — двічі більше будьоновців, ніж вороновців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона; мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зломана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

— Є тут! — крикнув Андрій. — Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!..

Ворон, без зброї, в окровавленій одіжі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев'янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Всі були переконані, що то якийсь вороновець переховався щасливо живий або ранений у гайку, а вночі розшукав свойого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею вночі, про її замір відвідати побоєвище. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини.

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в памяти українського народа. Ніхто із нас не знав ні його імени, ні дійсного прізвища; знали лише, що Ворон і багато із тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу — походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків хліборобили, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.