Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Виликали антихристи усе вино, — під престолом знайшли. Умираючого не буде чим запричащати…

Оля, що підчас розмови увійшла до кімнати і стояла осторонь, соромливо спустила очі.

Батюшка, зауваживши її, затулив рясою підштанки і здивовано уклонився:

— А… тож панночка, здається, тут гостювала у них… А… розумію… Хай Бог благословить і хоронить вас… Мені вина не жалко… У сусідів десь позичу… І вікон не жалко… І вставляти не буду… Ще в другій кімнаті сам поб'ю!.. Щоб не пхалися антихристи на квартиру!

І перехрестилися.

Забравши захоплену зброю, покидаємо село. Два кулемети мали поломані замки, — покинули їх червоним на розрібок. Гармату запрягли і забрали. В зарядних ящиках не було ні одного набоя. Зідхаючи, згадуєм підпалені удень на дорозі.

Спочивши коротко на хуторах, ранком виступаємо разом з усіма до ліса спати. Лежачи при вогнищах, заглиблюємося в цікаву «лектуру» — перечитуємо накази та оперативні звіти, захоплені в штабі червоної бригади. Зустрічаємо там згадки про знані місцевості у Галичині й на Поділлі, знайомі частини українського війська, довідуємося дещо про нову організацію. В дивізійному звіті знаходимо згадку про важке поранення «батька» чорношличників — полковника Дяченка. Із захопленням читаємо звіти про нещасливі бої з окремою кінною дивізією, що про її існування довідалися сьогодні-ж таки. Всі звіти за час перебування бригади на фронті говорили про перемогу української зброї. Між наказами про вимарш на врангелівський фронт та ліквідування «повстанчих банд» по дорозі, була копія наказу червоного командування, що відділи повстанців Махна перейшли на бік червоної армії для спільної боротьби проти Врангеля й відтепер називатимуться 2-ю Дніпровською бригадою. Всі махнівці зрівнюються у правах з червоноармійцями, а їх родини мають отримати червоноармійський пайок. Всіх махнівців, що перебувають у тюрмах і арештах чека та особих відділів — негайно звільнити і направити до бригади, включно до тих, що засуджені до розстрілу, але присуд, до отримання наказу, ще не був виконаний.

Чорнота, вилаявши Махна «по московськи», плюнув у вогонь.

— Певно набоїв «батькові» забракло. Цікаво тільки, як довго буде «Днєпровской брігадой»?! Та чи знайдеться хоч один дурний махнівець, що скаже, з якого села і чий син, щоб батько за місяць у чека «пайок» у потилицю одержав.

По першорядному обіді з будьоновських запасів обсуджуєм дальшу «програму». Хмара напосівся руйнувати залізницю. По короткій дискусії погоджуємося, що й то робота. Солідне перервання двоторової залізниці Бобринська-Знам'янка, що була чи не найголовнішим шляхом з фронту, буде зовсім гарним «подарунком» для червоних. Все два-три дні треба направляти, а в гарячий час дні дорогі.

Піротехнік наш, що правда, «доморослий», бо напрактикований лише в часі війни сапер — мав задоволену міну:

— Та і вибухового завеликий запас маєм — варто б трохи поросходувати. Маючи «індуктор», можна якийсь бронепотяг в руху підірвати.

Андрій махнув рукою:

— Ти «алхемик» із своїм «кондуктором» сховайся! — Хмара бочку смальцю має…

Усі засміялися. Не розуміючи в чому справа, допитуюся, як то смальцем можна піроксилін заступити?

— Колеса мастять у потягу, замість дьогтю, щоб легше йшов — поучав Андрій.

— Не слухай — переконував Хмара — у комін накидається, щоб машиніст пчихав. Ти у кіні на «максліндері» був? — Ну то я тобі вночі таку саму кумедію покажу.

Закопавши у корчах непотрібну гармату, що з нею на лісових доріжках мали б досить клопоту, виступаєм до залізниці в напрямку Цибулевої.

IX

Десь по дев'ятій ввечері, залишивши піхоту в лісі, переїжджаємо групками понад залізничною лінією. Цікавий побачити «кумедію», тримався вже Хмари. З нами Петренко і Чорнота. Ціла «ремонтна комісія» під головуванням чорноліського полковника, бо то був його район, де знав він кожний місток і закрут.