Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Над'їхала кінна сотня і дві тачанки з піроксиліном та толем. Надійшов, задоволене посвистуючи, Соловій з товаришами.

Розтягнувшись рідкими двійками, рушаємо до міста. В Черкасах лунала ще стрілянина, рідкі вибухи ручних гранат. Чорнота «маневрує» і веде сотню через «точки», на яких тільки що вибухнуло гарматнє стрільно. Кругом на полі — блиски розривів. Нарешті «довгоочікувана» граната, коротко завивши, тріснула десь посеред нашої колони. Почувся храп зляканих коней.

Андрій стримав коня і обернувся на сідлі:

— Багато втовкло?!

— Чижові коня вбило, самого контузило видно, бо лається і загикується! — Відрапортував підскочивши чотовий 2-ої чоти.

— Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному — кулеметні тачанки — на боки! А ті з «балабухами» — п'ятьдесять кроків від останньої двійки! Одна від другої — теж на п'ятьдесять! Руша-а-й! Як попаде у піроксилін — не одному коневі хвоста обірве… — кивнув до Петренка вже в руху.

За Дніпром сіріло. Над Черкасами знеслася луна кількох пожарів. Спалахнула якась заграва і над Дніпром в напрямку моста, а одночасно донеслася звідтіль приглушена віддаллю густа стрілянина і рев пароходних сирен. Гармати з бронеплавів замовкли, а за хвилину стріляли вже десь в іншому напрямку.

Петренко, як і завжди при великому задоволенні, голосно ляснув язиком та пальцями і витягнувся у сідлі.

— Чорний з полтавцями нижні мости підпалив! Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній — гут-бай, товарищі! — Усіх в Дніпро заженем!

Під мостом виїжджаєм на дорогу. Двійки стягаються. Перша ізкакує з коней і відтягає набік трупи двох повстанців. Один з косою на держаку, рушницю другого забрав видно товариш, що покинув, кілька кроків дальше, держак від коси. Саму косу відв'язав і забрав — за косу тепер господареві не легко.

На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських «ополченців». У декого голова відділена зовсім від толуба, — то робота «косарів». На передмістях, заселених українцями — тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.

В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п'яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави знову стріляли в цей бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла. Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах «воєнну здобичу»: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, скіри, цвяхи, — усе те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб і чого не мало тепер, віддаючи його задурно державі. Біля будинку міліції — стрілянина. Замкнулося там кількадесять червоних, що не вспіли утекти. Роз'юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи до середини намочені у нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися — вбили і ранили кількох селян, та видно були вже «приглушені» кинутими у вікна бомбами. З будинку вилітали крики ранених.

По сусідству, за рогом кварталу, юрба із задоволеними викриками й реготом оглядає щось при світлі палаючого будинка. Під’їжджаю. В крузі глядачів кілька селян держать за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з фільозофським спокоєм урочисто переводить «операцію»: до розпоротого косою живота напихає гречки.

— Вополномочений з вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! Стару суку зарізали, щоб щенят не плодила, а йому треба по довжності — «развйорстку виповнити»…

— Га! — Як він до нас до Млієва приїхав був з червоноармейцями — розвйорстку дерти, — одізвався другий глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Миколай третий…

Я вас, каже, навчу як савєтськую власть слухати!.. А тут — бач — під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — геть чисто через вікно на подвір'я повикидав, знайшли вже як хату запалили… А збіжжя усякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало. Вертаюся до Петренка. Воно все добре… Зрозуміла, дика мстивість мирного й по суті доброго українського селянина, зрозуміло, що селянин потребує соли і цв'яха, але… що діється коло Дніпра? Де поділися червоні з Черкас? Якби у відповідь від Дніпра знову затакали кулемети. Вже розвиднялося — безперечно на руку противникові. Ніхто із повстанців не знає, де Голий або «австріяк». Нарешті якийсь кіннотчик сказав нам, що отаман на станції, роздає повстанцям захоплену зброю і набої. Чорнота з півсотнею їде на розвідку до Дніпра, а ми з Петренком — шукати Голого.

Гармати почали грати живіше, обстрілюючи місто шрапнелями, а околиці гранатами. До «концерту» приєдналася ще якась гармата з Дніпра, вище міста. По дорозі догнав нас отаман «австріяк», що роздратовано вимахував своїм «бучком».

— Прошу панів — в… я в таку войну!.. Півтисячки з мого регіменту за містом в розстрільній лежить під канонами — а кілька тисяч гунцвотів — прошу вас — в місті сіль та сірники фасує!..

За хвилину надлетів чвалом Голий, що гнався із станції до міста. Завертаємо назад, обсуджуючи по дорозі положення.

Червоні відступили до мостів під прикриття бронеплавів і бронепотягів. Бронепотяг, що бився з нами, стоїть на мості. На верхньому мості теж стоїть панцирник, що надійшов із Золотоноші. Червоні, видно, боронитимуть мостів за всяку ціну, а без гармат бронеплавам та панцерникам не багато до серця промовиш. На станції — два вагони гарматніх набоїв, та що з них! Гармати поїхали із степовиками, без запасу набоїв, «боронити хати»… Будь вони тут — можнаб за мости з червоними «поторгуватися».