Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Чого журишся, отамане? — запитав Чорнота, — може нездоров?

Деркач відповів невідразу. — Невиспався. Приснилася така дурниця, що потім не міг вже заснути. Тай правду сказавши, чогось… неначе якесь передчуття у мене недобре, неможу собі місця знайти. Щоб часом «товариші» несподівано не напали і не дали нам духу. Піду до Блакитного — запитаюся чи чого нового за ніч не підпливло.

— А що снилося?

— Кажу — дурниця, якої тверезий чоловік ніколи не видумав-би. Приснилося, що у нас в штабі сиділи чекісти і судили мене… Присудили до розстрілу… І так все по дивному: на мені зброя, через вікна бачу як ходите попід хату ви усі, козаки — а мене в'яжуть і ведуть на двір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували мене, кличу по імени тебе, Юрка, Отаманенка, а ви — неначе нічого і не бачите. На цьому прокинувся і знову задрімав. Аж чую хтось лежить коло мене. І то так виразно чую дотик, обіймає мене, а мені сниться одночасно, що я не сплю і згадую той сон, що перед тим снився. І думаю над тим — хто це коло мене лежить… Свічу сірник і бачу що це покійний отаман — Василь Чучупака… Дивиться на мене, а очі повні сліз… Дружили ж ми з ним, а такий мене чогось страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав… Воно, звичайно, дурниця, а все чомусь із голови не можу собі вигнати… Все чогось серце ниє.

Андрій уважно глянув в обличчя отамана.

— Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як будемо мати сьогодні-завтра бій — мусиш стерегтися. Знаєш що… Будеш не там, де тобі буде «хотітися», а там де я тобі пораджу — добре? Часом і смерть можна обдурити…

Деркач засміявся і махнув рукою.

— Ми, здається, Андрію, оба старими бабами-ворожками стаєм. Піду до степовиків.

Заклавши руки на спину, пішов вздовж вулиці. Обговорюючи випадки снів і передчуть, поглядаєм його услід. Заледви отаман порівнявся із першою групою повстанців, що стояли розмовляючи — від неї відділився молодий хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Нагло отаман подався крок назад і вхопився за кобур з револьвером. Бистрий мах руки хлопця — і коло ніг Деркача вибухнула сильна граната. Оба впали на землю. В групі розлігся крик когось, раненого відламком.

Підбігаєм до отамана. Лежав навзнак, зблідлий, із закровавленою на животі й ногах одіжжю.

Хлопець лежав непритомний із закровавленою на грудях вишиваною сорочкою. По хвилині розкрив очі й ослабленою рукою повільно потягнув із кишені револьвер. Вдаром чобота вибиваю йому з рук зброю.

— Ти хто такий?

— Я комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе третій Інтернаціонал!

— Ти знаєш, кого ти вбив?

Хлопець усміхнувся і глянув убік Деркача.

— А вбив?.. Правда вбив?.. Я — Деркача не знаю?! — Я всіх вас бандитів знаю! Я Чучупаку Петра сам у Черкасах «шльопнув» у підвалі…

— Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! — скрикнув піджилий медведівчанин, що, стоячи поблизу, приглядався до лежачого.

Хлопець з обличчя зовсім не був подібний до жида і говорив чисто по українськи. Коли підносив голос, із пробитих відламком легенів булькала кров з повітрям.

— Хто тебе послав?

— Мене послала Чека, щоб я сам згинув, але отамана Холодного Яру «шльопнув». Хай живе…