Полтава

XXI

Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині.

По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних

собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою,

гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський,

полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський

Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України,

а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя.

Поділ дуже й дуже нерівний.

Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української

держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці.

Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на

Подніпров'ю.

Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними

городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими

палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе

гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців

тягнув соки з рідної землі.

Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути

не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег.