Полтава

Так воно і сталося.

Москаль з каганцем у руці непевним кроком підступав до постелі.

Одарка затаїла дух. Ані одна рисочка на її білому обличчі не дриґнула. Насилу

здержалася, щоб не кліпнути очима, бо він каганець підніс мало що не до самого її обличчя і

довго вдивлявся в неї.

— Вєчная память, — промовив ще раз, поставив каганець на скрині, сам сів на лавку і

пальці запустив у волосся.

Мерзиз і дер його, не знати, чи з жалю, чи зі злості.

Каганець прискав і блимав, то конав, то оживав. Слабосилі блиски кидалися в сутіні,

химерні тіні підплигували кругом, блиски з тінями пускалися в танець.

За вікном шумів ліс.

Йому пригадалося, як він хутір сотника Імжицького здобув приступом. Нікого живим не

застав. Кругом самі трупи.

Аж в одній світлиці лежала вона, ранена, але жива. Такої краси не бачив ще у світі. І світ

йому іншим зробився. Хотілося кинути шаблю, потоптати ногами мундир, посадити тую дівчину

наперед себе на коня і летіти до своєї "вотчини.:". Сісти на ріллі і — жити разом з нею.

Мрії! Війні кінця не видно, а від царя офіцерові вирватися трудно. Тому й придумав таке.

Хай дівчина подужає у старої відьми, а тоді він її забере і при найближчій нагоді відішле її

додому з листом до мами: "Мілуй єйо бєдную мая ти мать радная, єто ж твая будушая нєвєстка".

Та замість до мами, повезе до ями.