Полтава

На згадку про яму здригнувся увесь, як здригався колись, малою дитиною. Забув, що він

вояк, що смерть для нього повсякчасне явище, що між мерцями доводилося не раз на полі бою

цілими годинами лежати, думки його бігли колишніми шляхами.

Уявляв собі, як її, таку молоду й гарну, зариють у холодну могилу і вернуть додому. І

може, щолиш тоді почує вена жаль до нього, що спричинився до її смерті, і страшна помста

розігріє Її скостеніле серце. Зніметься і полетить шукати його слідів. Допаде самотнього на

квартирі або в полі, присмоктається студеними устами і. як п'явка, стане кров його висисати...

Продрог був. Від довшого часу не досипляв ночі, або голодував, або, допавши доброї

страви, їв надміру, чув, що мозок його не думає звичайно. Морозило його. — пальці були гарячі,

ніби вуглями водив по голові.

Оповідання про мерців, вовкулаків і опириць, яких наслухався ще дитиною, пхалися до

голови, боролися, бо кожде з них хотіло пригадатися скорше.

Чув, що ноги дрижать, хотів схопитися, взяти каганець, вернути до світлиці і двері від

мерця затріснути наглухо. Не міг. Здавалося, що вона встане, і студені руки закине йому на

шию. "Бажав моїх обіймів живої, милуй мертву!"

"Не дивитися, не дивитися на неї!" — гадав собі.

Але в цей мент якась невідома сила приказувала: "Дивись!"

Боронився, — годі! Щось голову обертало в цей бік, де на постелі лежало біле, прегарне,

ніби з мармуру вирізьблене обличчя...

Нараз — воно оживає...