Не вбивай. Батурин.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по

батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній

селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на

своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його

буйній голові.

Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч

і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня,

драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від

кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали

білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю,

тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються,

роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе

тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так

багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за

Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

— Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще