Мотря

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала,

поплескуючи свого коня.

— Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева

мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах

летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться

тямка, ось-ось і усьому кінець.

— Як Мазепа на нев'їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його

переживань.

— Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, —

ах!

— Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, — відповів

Чуйкевич. — І переміниться, побачиш.

— Не хочу.

— Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче.

— Хто тобі це сказав?

— Серце...

— Серце, цвіти, пташки — співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі!

Але я, знаєш, маю її от-так, — тут повела рукою верх голови. — По уха маю я її і вище!

— Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по

щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо