В Країні Сонячних Зайчиків

Кiлька днiв я отак ходив i зiтхав. I нi з чим iшов додому.

А потiм придивився i помiтив, що на деннi вистави людей дванадцяти-тринадцяти рокiв, таких, як я, пускають i самих.

I якось у суботу я наважився.

Квиткiв у касi, як я вже казав, не було. Бiля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дiтьми, якi кидалися назустрiч тим, хто пiднiмався, з благальним "Немає зайвого? Немає?" Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навiть коли був ближче до того, в кого нарештi виявлявся зайвий.

Та от я помiтив на сходах дiвчинку мого вiку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу i нерiшуче позирала навколо.

Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потiм зустрiвся з нею поглядом i прочитав у її очах якесь збентеження.

- Може, у тебе зайвий? - тихо спитав я.

- Зайвий,- прошепотiла вона i густо-густо почервонiла. Вона так само вмiла продавати, як я купувати. "Яке їхало, таке й здибало",- сказав би мiй дiд Грицько.

Через двi хвилини я вже сидiв у дев'ятому ряду третього сектора, i серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку - запах тирси, пудри, диких звiрiв i ще чогось невловимого, запах, якого нiде бiльше немає i який не можуть перевершити усi найпрекраснiшi пахощi свiту, я вдихав цей запах i, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше пiсля того, як переїхав до Києва.

А потiм була вистава...

Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.

Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! - сальто! Ап! - ще одне сальто. Подвiйне.

Ап! - уже один стрибнув на плечi другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.

А тодi - ваги-переваги - виходить на арену ведмiдь. I починає робити на гiмнастичних снарядах вправи - i сонце на турнiку крутить, i хрест на кiльцях тримає, i чого тiльки не викамстролює...

А iнший ведмiдь на велосипедi педалi крутить, а ще один на мотоциклi шпарить, аж дим iде.

I от пiсля ведмедiв на арену виходить... хто? - авжеж, клоун.

I починає... Нi! Нi, не можу я вам переказати циркової вистави. Не пiддається вона переказовi. I хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболiли.

Спасибi тобi, цирк!

Ти був менi так потрiбен зараз!

Я вiдчував, я знав, що тепер менi вже будуть не такi страшнi глузи, всi отi "гав-гав", "дз-з" i таке iнше. Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.