В Країні Сонячних Зайчиків

- Ти ж гляди, синку, обережненько,- наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь... I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.

- У кiно сходи,- тицяв менi карбованця тато.-Морозива

з'їж, абощо.

- I ключi ж 'не загуби,- вже з порога озивалася мати.- I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока...

Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.

Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.

Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.

Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти - пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.

Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.

Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.

Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.

Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.

У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей...

Зараз цей мандрiвний дух просто виручав, рятував мене.

Я йшов бульваром Лесi Українки, повз пам'ятник Лесi, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далi прямував до площi Жовтневої Революцiї, де ото вiдбуваються паради, демонстрацiї та рiзнi урочистостi, i повертав угору до Софiї або йшов далi до фiлармонiї, до Володимирської гiрки. А вiд Софiї, вiд площi Богдана Хмельницького, брiв до Золотих ворiт, до оперного театру, до унiверситету i пам'ятника Шевченку... А з Володимирської гiрки прямував до Андрiївської церкви i потiм круто униз-униз, повз старовиннi кам'яницi з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок "Ричарда Левове Серце", повз будиночок письменника Булгакова - на Подiл, на Червону площу, до пам'ятника Григорiю Сковородi, до Києво-Могилянської академiї.

Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народiв до Днiпра i йшов у Парк Примакова, а потiм набережною-набережною аж до станцiї метро. I сiдав на метро...

Або з бульвару Лесi Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулицi, а тодi Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далi повз пам'ятник Слави, Палац пiонерiв, "Арсенал", Будинок офiцерiв, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи i де бував Пушкiн. А звiдти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонiкiдзе, до будинку з химерами, будинку, якого нiде в свiтi бiльше нема...

Та хiба я можу переказати вам усi свої київськi дороги! Це я зараз кажу вам усi назви, щоб ви не заплутались i щось собi уявили. А тодi я йшов навмання, не знаючи нi вулиць, нi площ, нi де воно що.

Я не боявся заблукати.

Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києвi не загубишся.