В Країні Сонячних Зайчиків

- Не брешемо,- якомога серйознiше Сказав я.

- То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?

- Гарно. Тiльки... урокiв багато задають.

- Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?

- Нема нiякого царя. Микола Другий - то ж останнiй росiйський цар.

- Та ну!

- Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.

- Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути!- То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.

- Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.

- Ну то й що? - озвався Чак.- Менi оно вiсiмдесят два.

- Диви, як сохранилися,- уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.

- Та ви не дивiться на них зараз,- вступивсь я.- Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.

Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.

- 0-он воно що! Ясно.

Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.

- Слухайте! - раптом прояснiв вiн.- Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам...

Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:

- Ой, глядiть, щоб самi ви в Кирилiвку не втрапили! Ми обернулися.

З-за хати, розчервонiла, з цiпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.

- Ах ви безсовiснi! - накинулася вона на нас.- Глузуєте з дiда! Насмiхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула цiпком.