В Країні Сонячних Зайчиків

Раптом вiн схлипнув:

- Я... за цi грошi вбивцею, може, став, а ви...

I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.

Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, - нiж випав на землю.

I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.

А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:

- А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу,- усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним,- геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!

Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.

А вслiд йому котилося дiдове веселе:

- Хи-хи-хи-хи!...

Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.

Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.

Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм... Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?

Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.

I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:

Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.

Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.

Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.

I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне - однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.

Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.