В Країні Сонячних Зайчиків

Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався - вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи - цього пропустити вiн не мiг.

- Дурнi! Психоненормальнi! - зневажливо сказала Туся.- Не звертай на них уваги.

I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.

Легко сказати - не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.

Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок - хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.

I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:

- О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:

- Га-га-га! - Валера Галушкинський.

-Ги-ги-ги! - Льоня Монькiн.

- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:

Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...

I всi знову дружно зареготали.

Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.

Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..

За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,- не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,- трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.

"Весел-зiлля... Смiх-трава..."-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надiя єдина - то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина",- казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб... Треба тiльки вмiти знайти.

То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда...

Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).

До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.

Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.