В Країні Сонячних Зайчиків

А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою...

Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..

Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм - гульк! - i вiдкриття.

От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.

I раптом...

- Стьопо!..

Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.

Передо мною стояв... Чак.

- Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i - нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?

- Нiчого.- Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.- Все нормально.

- Ти прямо з школи?

- Ага.

- I не обiдав?

- Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.

- Правда? Гарно тут.- Чак задумано подивився удалечiнь.- А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?

У мене швидше забилося серце.

- Авжеж! Звичайно!

- Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?

- Ну... гаразд,- трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.

Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.