В Країні Сонячних Зайчиків

Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.

- Тю! - перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха.- Ти що вчадiв? Що ти мелеш?

- От Муха!От дає! - закричав Спасокукоцький.

- Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн...- вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.

- Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти...

Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?

I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.

Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.

Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.

На кожному уроцi я тiльки й чув:

- Наливайко, не крутись!

- Не крутись, Наливайко!

- Наливайко, чого ти крутишся!

- Перестань крутитися, Наливайко!

Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I - мерщiй додому.

Не буду брехати - домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.

Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг - i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.

Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.

Потiм нашвидку пообiдав - i гайда на площу Перемоги, до цирку.

Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.