В Країні Сонячних Зайчиків

- Я... я з задоволенням. Будь ласка! - затинаючись, сказав Чак.

Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.

- Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?

- Гаразд,- сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,- це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! - ударив у головi дзвiн...

РОЗДIЛ V

"У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" Що менi вашi

переживання!

Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.

- Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.

- Нiчого не сталося. Ти що - забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв - це не двадцять.

I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:

- Ага. Менi треба вже йти...

Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.

- Спасибi тобi...

- За що менi...- зашарiвсь я.- Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.

- За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,- таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.- До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?

- Зможу. Авжеж. До побачення.

Вiн уже збирався йти i раптом затримався: