В Країні Сонячних Зайчиків

А я?.. Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм... Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.

Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i... зупинився як вкопаний.

Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв... мiй дiд Грицько. Дiду! - кинувся я до нього.

- Здоров, розбiйнику! - дiд обняв мене.- Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. - Ви приїхали?! - вигукнув я безглуздо-радiсно.

- Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, - хмикнув дiд.

- А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!

- Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п'ятах закрутило - здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: "Хай уже на Жовтневi свята"), а тодi не витерпiв, знявся i - от бачиш.

- Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...- я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi...

- Овва-а! - дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi.- Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.

- Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!

- Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.

- Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як - Василь i Андрiйко?

- Та нiчого. Хлопцi привiт тобi передавали. Може, на зимовi канiкули i в гостi приїдуть. Баба Галя просила поцiлувати, що я й роблю, - дiд невмiло цмокнув мене бiля вуха.- А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два мiсяцi. Нiхто не вмер. Всi живi-здоровi. А в тебе ж як? - Та нiчого. Нормально.

- Нiчого? - дiд лукаво примружив око.-Нiчого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дiдовi? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душi.

Вiд мого дiда Грицька не сховаєшся. Вiн просвiчує краще за будь-який рентген.

- Та що - на душi? Нiчого на душi, - намагався викрутитись я. - Ну кажи вже, кажи. Давай!

Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.

Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався... Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.

Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою:

- Мда-а... Iнтересно! .. Iн-те-рес-но... Виходить, ти трохи не через усю iсторiю Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а... Феномен людської уява, кажеш? Гм... Хто його зна... Гiпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справдi, iнодi як розмрiєшся, як розфантазуєшся, на сiнi горiлиць лежачи, то наче кiно бачиш... Видно, в тебе, Стьопко, фантазiя непогано працює. Може, й справдi письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника - це уява, фантазiя. Уявляти собi так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твiй уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. - А я й не думаю.