В Країні Сонячних Зайчиків

- Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.

I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ - Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:

- Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському - чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що - цс-с-с! .. Нiкому!

Я розкрив рота, але... i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.

- Що? Що вiн тобi сказав? - кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.

- Нiчого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От! - Ги-ги! - засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.

РОЗДIЛ XXI

"Таємниця скомороха Кияна". Чак зникає... "Дiду! Ви приїхали?! "

Я розказую йому все. Знову - Туся. До побачення!..

У душi моїй безладдя, хаос.

Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.

Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий "Б", нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать "молодець! ".

Але все-таки - нi! Герой не я. Герой усе-таки - Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському - муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть,

просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папiрки завивати", як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.

I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави - для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.

I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але... I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. - Стьопо?

- Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..

- А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...- Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi. - А як ваше здоров'я?

- Та нiчого... Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. - Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? - Бiля пам'ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi! - Ага!

Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом - вiн подзвонив.