В Країні Сонячних Зайчиків

Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. - Молодець? - Молодець! - Молодець! - чулося звiдусiль.

Та одне "молодець" було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав "молодець", а тепер вiн менi... Поквиталися наче.

I ще одне "молодець" було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг - вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах...

I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав'янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!

Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!

Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.

Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу "Пiонерiя"

колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.

Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.

А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.

Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж - артисти.

Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.

Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.

Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.

Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися - якраз те, що треба.

Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв'язати своє життя з магазином "Фiлателiя" - хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав:

- Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.

Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.

Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.

Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.