В Країні Сонячних Зайчиків

Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, - поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.

Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, "Наче скипидаром пiдмазаний", - каже дiд Грицько.

Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.

Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.

- Ну чого ж ти так бiг? От iще! - Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю.- Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, - вiн посадив, обняв мене за плечi.- Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi... А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном... А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!

Я вiдчував - вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.

- Стьопо, скажи - ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда? Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.

- Так, звичайно. Всi мрiють. Але не всi уявляють свою мрiю образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Iнакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да...- Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усмiхнене й наче нiяково.- Хочу я тебе, Стьопо, попросити...- вiн знову замовк. - Що? Будь ласка, просiть.

- Запроси мене на кiлька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути... Га? - Як? - розгубився я.- Як же я це можу зробити?

- Дуже просто. Так, як робив я. Тiльки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зi мною в майбутнє.

- Ну, так то ж ви, а то - я. У вас, мабуть, якiсь особливi здiбностi. Ви самi казали, за допомогою гiпнозу, навiяння, чи як воно там...

- Нi, Стьопо. Я - це я, але головне в тобi, головне - це ти. Твоя фантазiя, образна картинна уява. I якби я не розпiзнав, не вiдчув у тобi це, нiякi нашi мандрiвки в минуле були б неможливi. Отже, якщо ти дуже захочеш i напружиш

свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.

- Ну... добре, - не дуже впевнено сказав я, все ще не вiрячи, що я зможу здiйснити мандрiвку в майбутнє.

- Нi, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нiчого не вийде. Треба переламати себе. Треба повiрити й захотiти. Чуєш! - у голосi Чака було стiльки переконаностi, що вона передалася й менi.

- Ну, гаразд! Давайте! - сказав я i, наслiдуючи Чака, взяв його за руку.- У який рiк помандруємо?

- Мабуть, у двохтисячний. Цiкавий же рiк. Третє тисячолiття починатиме. Це ж. тобi в двохтисячному тридцять рокiв буде. Найкращий вiк для дорослої людини. Вiк здiйснення мрiй, розквiту, буяння молодостi i творчих злетiв. Прекрасний вiк. Давай!

- Давайте! - я стиснув його руку, заплющив очi, напружуючи свою уяву, i...

Спершу виникла музика. Бадьора весела, радiсна й водночас якась надзвичайна - об'ємна, стереофонiчна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких свiтiв i вiдгукувались у самому серцi, в кожнiй клiтинi тiла.

Потiм я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложi цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще нiколи не бував.