В Країні Сонячних Зайчиків

I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.

Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:

- Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти - один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший - до князiвського палацу.

Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.

Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.

Подалися дверi пiд нестримним натиском людей - зiскочили а петель, упали.

Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти - нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.

Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.

А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, "бiсiвську харю." зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було - предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:

- Людiе! Та це ж уперше в Києвi таке! Простi смертнi князя прогнаша! Ха-ха-ха! Лiпота! Радiсть яка! Ха-ха-ха! .. I ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелi пiдстрибувати. А за ним iншi скоморохи i просто люди.

Бачу - один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть бiля стiни, похмуро на тi танцi позирає. Терешко Губа теж угледiв його. - А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альтi вбито.

- Правда, горе велике, - хитнув головою Терешко.- Та його вже не воскресиш. Горе твоє осiбне, а радiсть нинi в нас на всiх одна, спiльна. Не можеш ти не роздiлити її. Подолай себе, усмiхнись, щоб людей у цей день не смутити. - I радий би, та горе вуста замкнуло.

Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: - Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий...

Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв'язав, подав Минулi. - Що це? - звiв на нього очi Минула Гончар.

- Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.

Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз - наче засвiтився весь iзсередини.

Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: - Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: - Ану дай! - Дай покуштувать! I менi, Терешко! - I менi! - Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.

Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.

Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:

- Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!