В Країні Сонячних Зайчиків

На спортмайданчику пiд одним з баскетбольних щитiв стояли Сурен, Iгор Дмитруха, Льоня Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький.

- Де ти застряв? От iще! Чекати його треба! - буркнув Монькiн. - Ну, добре, ходiмо! - сказав Сурен i рiшуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкiльного двору i попрямували в бiк Печерського мосту. - А куди ми йдемо? - спитав Монькiн.

- Ага! - сказав Спасокукоцький. - Да-да! - пiдхопив Кукуєвицький. Сурен не вiдповiв. - Багато знатимете - швидко постарiєте! - сказав Iгор Дмитруха, але видно було, що й вiн не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усмiхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вiрменiю, нiхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наослiп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.

I ми йшли, нiчого бiльше не питаючи, тiльки зрiдка перезиваючись i знизуючи подеколи плечима.

Ми добралися так пiшки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен iшов, i ми йшли за ним. Бiля Печерського мосту ми сiли на тридцятий трамвай. - У мене талони, всiх везу! - пiдняв догори руку Сурен i, не давши нам опам'ятатися, пробив талони. I тут Монькiн раптом зашипiв: - Ой! Дивiться, дивiться!

Ми глянули - на переднiй площадцi, бiля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сiдаючи у трамвай з середньої площадки, ми навiть не помiтили, що вона сiла з передньої.

- Це оцей, оцей-о...- Монькiн показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, "хвоста" за собою привiв! Даму серця! Точно! Я вiдчув, що почервонiв. Спокуха! - цикнув на нього Iгор (видно було, що пащекування Монькiна його дратує). Сурен, Спасокукоцький i Кукуєвицький промовчали.

"Невже вона йшла за нами слiдом? - з хвилюванням думав я.- Як я не помiтив її? Чого вона йшла? Нащо?"

Коли трамвай зупинився бiля станцiї метро. "Арсенальна", Сурен сказав: - Виходимо!

I ми висипали з трамвая. Висипали i спинилися всi, як по командi, обернувшись в бiк переднiх дверей. Туся вийшла з трамвая i теж спинилася.

Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, i розгублено усмiхалася нам. Менi було так жаль її, що аж у горлi щипало.

Сурен кинув на мене блискавичний погляд i враз рiшуче пiдiйшов до Тусi.

- Туся-джан! Гайда з нами! - А... а куди? - тихо спитала вона й зашарiлася.

- Вах-вах! - скинув догори руку Сурен. - Якi всi нетерплячi! Всi хочуть одразу знати куди! Почекай трохи i будеш знати. Гаразд! ..

Коли мiг зайшли всередину станцiї метро, Сурен рiзко спинився, вийняв з кишенi кiлька п'ятакiв i перший вручив Тусi: - На! - Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

- Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов менi! - категорично сказав вiн, i Туся змушена була взяти п'ятак. I ми всi теж узяли. Видно, вiн усе продумав заранi. Вiн був артист; Вiн знiмався в кiно, заробляв грошi. Йому хотiлося, як то кажуть, бути широкою натурою. "А-а! - раптом догадався я.Вiн веде нас на кiностудiю". Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла передi мною, нижче на один схiдчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смiшними виткими кучерями (зачiска в неї була коротка, майже хлоп'яча) i страшенне боявся, щоб хтось iз хлопцiв щось їй не сказав. Але нiхто не сказав нiчого.

У таємниче урочистому мовчаннi ми з'їхали вниз i сiли в поїзд.

Раз наш Сурен вирiшив мовчати, мовчали, й ми. .Ну, що ж, вiн завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо вiн робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу - хоче повезти нас на кiностудiю, показати... Хiба було б менш цiкаво?..