В Країні Сонячних Зайчиків

- Увага! - пiдняв руку догори Сурен.- Приготуватися! На Хрещатику виходимо! - Як?! А ти не помиляєшся? - здивовано спитав Iгор Дмитруха. Хiба нам не до "Бiльшовика"? Кiностудiя ж по-моєму... "О! Значить, Дмитруха теж догадався..."

- Нi! - вiдрубав Сурен.- На кiностудiю завтра. А зараз - на Оболонь. Тю-у! - розчаровано протягнув Монькiн. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.

Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехiд, спустилися по ескалатору i знову сiли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрiвка.

Проспект Корнiйчука. Оболонь...

Яке все-таки диво оте київське метро! .. Я вже не кажу про красу пiдземних палацiв-станцiй, про чарiвнi сходи-ескалатора... Швидкiсть! Головне - швидкiсть.

Якихось десять-п'ятнаддять хвилин - iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук'яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися - то й усi чотири. А ми на метро - за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок - круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном - клумби, клумби, клумби - десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

- Ну, от що, хлопцi, - Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: - I дiвчата! .. Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки... Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику "тю", але вiн не наважився його вимовити.

- Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько...сказала Туся i почервонiла. - I я! - сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

- Правильної - якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

- Розумiєте, - Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. - Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А... то зйомки були, то школа, то взагалi...- Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку.- Вах! .. Вони хочуть, - каже тато, - щоб я... щоб я їм розказав про свою творчiсть... Уявляєте? Що я - Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? - вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi "кiнозiрки" i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором'язливий, як усi нормальнi поряднi люди.