— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба… І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив…
Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було… таке… ну… щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду…
І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз.
— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю і — за село, у гай…
До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою.
Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди!
Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.
Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У нас кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати. Об одинадцятій Антончик не прийшов. «У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час», — вирішив я.
У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирішив я.
О пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки. Він?!
Нас-с оставалось только тр-рое…
напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
І знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака.
Антончика не було.
Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик — це не напарник.
Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 12. Приємного читання.