Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Чекати більше не можна. До діда Салимона звідси іти хвилин десять не менше.

Я вилажу з кущів, розминаю закляклі ноги і ще з якоюсь останньою надією вдивляюся в темряву. Може, все-таки іде Антончик… Ні, нема.

І я вирушаю.

Іду вулицею і чогось спотикаюся на рівному місці.

Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому.

І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню… І стільки зусиль на здобуття її витратили марно… І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смішняком, що тільки кипить і булькає, а толку ніякого.

От і зараз. Ну куди я іду? І чого? Іду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик виріскався!

Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема.

Які там привиди! Ніяких привидів у нас і близько нема. Подумаєш, в Англії. За кордоном, у імперіалістів, справді все це може бути — у них і ку-клукс-клан, і гангстери, і негрів убивають, і привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, піонерська зоря і зарядка по радіо.

Так що — не йти, може?

Ех, якби можна було…

Так завтра ж хлопці дізнаються — засміють. І для чого ж я тоді апарата крав? Однак уже Бардадим кінцівки повисмикує.

Піду. Звісно, ніяких привидів там нема, але для очистки совісті піду.

Погода зіпсувалася. Знявся вітер. По небу гінко йшли темні клубочасті хмари. І повний місяць, що півгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крізь хмари світлою плямою, а то й зникав зовсім.

Але я подумав, що погана погода — якраз для привидів гарна погода. В усіх книжках привиди з'являються саме під час негоди, коли виє вітер, січе дощ, шаленіє шаруга…

Пригнувшись, я пролажу між воринами і, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудіти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дідова картопля.

Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племінник-москвич. Надто вже складно, інтелігентно, по-городському. Зі свинарника йому в тон підрохкує льоха. Я навіть розвеселився від цього дуету. І стало мені не страшно аніскілечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дійду до каплиці, хвилин з п'ять почекаю, клацну кілька разів каплицю, щоб у хлопців ніяких сумнівів не виникло, що я тут був, і піду додому. Заздалегідь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть і йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вітер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша і бровою не поведе. Тільки хмикне зневажливо: «Подумаєш, кладовище! Ах, як оригінально! Вроді ми з тобою не ходили вже викопувати діда Салимонового предка-запорожця з могили і в Києві в Лаврі не були уночі. Посоромився б!»

І мені справді стало соромно, що я так нецікаво, неоригінально придумав.

Не буду, звичайно, чекати ні хвилиночки. Дійду до каплиці і одразу назад.

Я минув свинарник, переліз через погрібню і, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.