— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потім повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тільки на шухері стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокійніше спитав він.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат «Київ» — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часто друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж… це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскарютському Павлуші, кого він, Іуда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, ограждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й рискнуть.
— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелось.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми… Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем.
Вгледівши його, Антончик зиркнув на мне і вищирився:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 8. Приємного читання.