— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.
— Тюгу!.. Дурний! — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.
— Не нарушай! — «міліціонерським» тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий… Ох, який же співучий.
— Аве-е Марі-ія, а-аве Ма-арія-я… — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп'ячий голос.
І цієї самої миті:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.
— Са-анта Лю-учі-ія! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:
— Мамма, мамма…
Аж мороз по шкірі драв.
Того літа шісідесят п'ятого року кияни захоплювались піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже р кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.
«От би нам з Явою такі золоті солов'їні горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» і «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тільки в драматичні. Або в кіно! Оце — да! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми… і побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо… і все—все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і… Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.
Ми їдемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! і так мені добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тоді вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під'їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спинились. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він щось сказав хлопцям, і вони кинулись до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.
«Ну, пропали! Ні за цапову душу!» — майнуло в голові.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: «Понесу! У—у, понесу зараз!» І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша… Я уже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 42. Приємного читання.