Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав «еге» на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.

— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.

— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися.

Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.

— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай шалабани — і я оком не змигну, от побачиш.

Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:

— Треба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічого такого не ставлять.

— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався на Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).

В опері з царями було набагато краще, ніж у музкомедії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в «Борисі Годунові» — цар. І в «Казці про царя Салтана» — самі розумієте. І в «Декабристах» — цар. І в «Снігуроньці» — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов'язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерша сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. «Нашого» серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.

— Нічого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.

Ми спустилися по вулиці Леніна до Театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми піднімалися від театру імені Франка по сходах повз незвичайний дім на вулиці Орджонікідзе, що був геть—чисто весь обліплений чудернацькими фігурами: тут були і слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська… іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!

В душі моїй було так темно і погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.

— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму, ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Ги-ги…

Ява намагайся розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.

Ми зайшли в театр і наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча — навіть без піонерських галстуків ще. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів перших-четвертих класів. П'єса-казка.

— Про царя? — жваво спитав я.

— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.

— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.

Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.

Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж говорив… Як же це так!