Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, підем? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалось, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де півтора мільйона жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач!
Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає.
— Як це ми можемо піти! Ти що! — говорить він — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.
«Ми обіцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обіцяв, а каже «ми». Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім'я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? І не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було:
«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».
— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася…
І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.
Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змінити.
Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — і раптом очі в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого «царя», і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер'янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 33. Приємного читання.