— А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.
Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики і пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смугу, — і тільки після того ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут, — щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити в звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися. Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком…
Ми сіли на тролейбус і поїхали на вулицю Червоноармійську у театр музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здавалося що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчинюються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п'ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 28. Приємного читання.